Не дивлячись на складну хворобу, життя має тривати. Отак рідні Оленки як можуть додають яскравості та позитиву в її непрості будні. Нещодавно Оленочку запросили на сніданок до Мінську. Там дівчинці дуже сподобалося. Лєна з мамою затрималися й приїхали додому аж під вечір. Так чудово іноді вибиратися по-за стіни лікарні. 

Дорогою назад Оленка та її мама довідалися, де знаходиться найближчий до них храм. Завітали на молитву та причастя. Розповідають, що й у храмі багато чого змінилося через пандемію. Незвично бачити всіх у масках й причащатися з одноразового посуду. Коли Оленці захотілося просфору, виявилося, що в храмі вони скінчилися. Але вже при виході до неї підійшов чоловік й дав цілий пакетик просфор. 

В такі гарні дні не хочеться думати про погане. От і Оленка забула на час про свою хворобу й почала мріяти про школу. Трохи засмутилася, що ось вже зовсім скоро до школи, а писати двійку чомусь не виходить. Нам щиро хочеться, щоб приводи для суму були в Оленки лише такі. Й щоб всі її мрії здійснялися.