“За що мені це?” – дивитись у вікно, запітніле від осіннього холоду, малювати на ньому пальцем позбавлені змісту лінії, що перетинаються, дивитися, як вони зникають.
Ніхто не хоче ставати батьками особливої дитини. Ніхто не грає в дитинстві ляльками, мріючи про “особливе” батьківство. Це питання повисає в пустоті, в чорній глухій пустоті: “За що мені це? Я про таке не просила…”
Якби знати, де знайти відповідь, мабуть, стало б легше. Потрібно змусити себе зварити і випити каву, закрити ноутбук з черговою статтею про діагноз. Потім розбудити доньку. І посміхатися їй, не дивлячись ні на що. Дивно – вона, здається, відчуває мамину посмішку, не дивлячись на те, що нічого не бачить, тягнеться, щось щебече.
Й замирає насторожено, коли в мами настрій на нулі. Надто багато проблем для однієї маленької людини: не бачить, не говорить, не сидить, відстає. Як це – бути тотально сліпим, не відрізняти світло від темряви?
Бачити тільки чорний колір, а може, не бачити взагалі нічого? І знову – “За що мені це? А їй – за що?”. Жінка відходить від вікна. Вона закриває ноутбук та робить каву. Вона йде будити доньку і через півгодини пояснює їй: “А зараз будем чистити зуби. Це – тепла вода. А тепер – холодна.”
Життя розбилося на алгоритми, на маленькі кроки. Рік за роком. Будні. Заняття. Реабілітація. Через п’ять років вона так само стоїть біля вікна, дивиться на місто, що тоне в пожовклих листях. Думає: приготувати сніданок. Розбудити доньку. Поїхати на заняття. Поїхати з донькою до зоопарку. Встигнути ввечері на манікюр.
Наче звіддаля приходить на гадку: “За що мені це?” – і тут же зникає, розчиняється в пульсації звичайного і вже зовсім не страшного життя. “Дивно – думає вона – виявляється, іноді потрібно перестати намагатися знайти відповідь на питання, щоб відповідь знайшлася. І відповідь ця з’явиться в розумінні безглуздя та непотрібності самого питання. Холодно. Треба знайти в шафі для доньки ту рожеву шапку з зайчиком…”.
Автор: Наталя Керре, лікар, реабілітолог (переклад з російської)