“Всіх не пожалієш”, “Я маю працювати, а не жаліти”, “Від моєї жалості краще не стане”.
Жалість для спеціаліста, що працює з особливими дітьми – це пусте слово, зовсім не потрібний рудиментарний хвіст?
Здається, неможливо, цілими днями бачачи незвичайних дітей – зовні та за поведінкою, слухаючи історії батьків, від яких кров застигає в жилах, ставлячи діагнози, зберегти в собі здатність співчувати.
Лиш тільки одне “АЛЕ” – щойно ця здатність зникає – час змінювати і професію. Співчуття – такий же робочий інструмент, як руки для хірурга, як смакові рецептори для повара, як вміння розрізняти кольори для художника.
Не здатний до жалості й співчуття спеціаліст, що працює з особливими дітьми, – це хірург, що робить операцію тупим кухонним ножем.
Що таке жалість? Це не порада “здайте в дит. будинок і швидше народіть собі ще одного, здоровенького, доки вік дозволяє”, це не питання пошепки: “А чоловік не пішов ще? Трапляється йдуть. Ви задумайтеся, кому ви потрібні з інвалідом на руках?”.
Жалість – це коли добираєш слова, зважуючи кожне на мікроскопічних вагах здорового глузду, щоб розповісти батькам про діагноз. Це коли даєш час та носові хустинки для сліз, коли раз за разом кажеш: “Ви зможете, рано опускати руки!”
І навіть коли – так непрофесійно – ридаєш ввечері в своєму кабінеті, бо остання дитина прийшла з мікрофтальмом, тобто практично з одним відсутнім оком і вся теорія, в якій чудово орієнтуєшся, і багаторічна практика не дає відповіді на питання – “Чому хворіють діти? За що?”.
А потім розтираєш очі кулаками, наливаєш собі міцну й дуже гірку каву й довго дивишся в темніюче вікно, збираючись з останніми силами.
Неможливо не жаліти. А значить, неможливо не намагатися допомогти. Й значить, наступного ранку все знову почнеться так само: кубики, картки, батьки, діти, діагнози.
Доки людина відчуває біль – вона жива. Доки людина відчуває біль іншого – вона лишається людиною. З людьми мають працювати люди.
Автор: Наталія Керре, лікар, реабілітолог